Інтерв'ю з отцем Михайлом Пінягою з нагоди 20-ї річниці його ієрейських свячень
У День встановлення таїнств Євхаристії та Священства щиро вітаємо усіх священників Великогаївської територіальної громади. Нехай Господь щедро наповнить вас Дарами Святого Духа, радістю, миром, міцним здоров'ям на многії літа!
Вашій увазі пропонуємо інтерв'ю з отцем Михайлом Пінягою з нагоди 20-ї річниці його ієрейських свячень.
“...Які гарні уста тих, що словом Вічної правди просвічують темних, зігрівають холодних, зрушують закам'янілих, потішають плачучих,
підбадьорюють слабких,
мирять неневисних -
всіх притягують і беруть у полон для Христа!” (єп.Григорій Хомишин)
У квітні 2024 року минає 20 років, як отець-декан Великобірківського деканату, адміністратор парафії с. Грабовець Великогаївської територіальної громади Михайло Піняга отримав ієрейські свячення. Шлях у Христовому Винограднику майбутнього священника розпочався ще у юному віці.
- 20 років від дня прийняття священства. Отче Михайле, як розпочався Ваш шлях?
Мій священичий шлях розпочався ще у 1990 році, коли хлопцем почав прислуговувати біля священника у церкві Вознесіння Христового у Великій Березовиці, куди батько мене привів. З того часу і плекалося моє священниче покликання.
- Хто був духовним наставником для Вас?
Насамперед священники у церкві, куди я ходив, зокрема, теперішній Митрополит Василій Семенюк і Владика Йосафат Говера, екзарх Луцький. Тоді вони були священниками, які служили у підпіллі та починали діяльність нашої семінарії.
- Фактом з Вашої біографії є навчання за кордоном. Розкажіть, як готують майбутніх священиків за межами України? У чому різниця між українською семінарією?
У Люблінському католицькому університеті Іоанна Павла ІІ я вже отримував післядипломну освіту, то були магістратура та ліцензіат з догматичного богослов’я. Це були вже вищі академічні студії. Моя духовна формація як священика проходила у стінах Тернопільської семінарії, тут на практиках вчився пастирського і парафіяльного служіння. Я вважаю, що це правильно, тому, що метою мого навчання за кордоном було поглиблення академічного рівня освіти, а сама священнича формація має бути тут, коли готуєшся служити на парафії у своїй країні. Навчання за кордоном дає змогу розширити свій світогляд, пізнати іншу культуру, релігійну в тому числі, дає змогу використати ці знання у своєму пастирському служінні, коли є праця з молоддю, з дітьми, з парафіянами різного віку та рівня освіти.
- Перші кроки отця Михайла Піняги на парафії с. Грабовець, знаємо, що це Ваша не перша парафія.
Я до Грабівця прийшов на парафію вже зрілим, досвідченим пастирем, із 16-ти річним стажем парафіяльного служіння. Тому для мене не було новим щось починати, лише коригував свої ініціативи пасторальної праці до потреб конкретно цієї парафії. Зі всіма людьми можна знайти спільну мову, якщо відкритий до спілкування і не ставиш себе вище своїх парафіян. Щирість, простота у спілкуванні - це є основа для діалогу, люди завжди відчувають фальш і зверхність.
- Незвичне, на перший погляд, захоплення для священника—футбол. Та Ви—один з тих, хто активно розвиває цей вид спорту не лише серед молоді, а й серед отців.
Свята Тереза Авільська казала: “Наша людська душа любить жити в здоровому і підтягнутому тілі”. Фізична форма визначає стиль життя. Стараюсь підтримувати форму активним спортом, для мене цікава командна гра, зокрема, футбол. Дає змогу здружитися з товаришами у команді, відчувати взаємопідтримку.
Доки буду мати силу—доти буду грати у футбол (смієт. – примітка автора).
- Кілька фактів про отця Михайла Пінягу, яких ми досі не знали.
Життя парафіяльного священика є досить публічне, важко сказати щось нове про себе. Розповім, що крім парафіяльного служіння та спорту дуже люблю господарство, життя в селі. Прийшовши на парафію до Грабівця, у перший рік впорядкував земельну ділянку, яка належить до парафіяльного будинку, посадив фруктовий сад, завів вівці, стараюсь то все доглядати. Тримаю це не для зиску, скоріше для душевної розрядки і відпочинку.
- Найбільша ваша підтримка та опора - це, безумовно, сім’я. Чим завдячуєте Вашим найріднішим людям?
Своїй дружині та дітям я дякую за щиру та ревну молитву. Я—щасливий, що у мене є мама, її безмежно любляче серце дарує мені віру та натхнення. Великою підтримкою є і мої друзі-священники, які завжди готові прийти на допомогу.
- Зараз УГКЦ створює різноманітні проекти для молоді. Сучасна молодь має все для розвитку і в духовному плані. Які у Вас бачення духовного розвитку у Великобірківському деканаті, який очолюєте?
Моє тверде переконання в тому, що молодь не просто має бути залучена до парафіяльного життя, а жити у церковній спільноті, займаючи своє місце. Моя мрія, щоб дітей не приводили до церкви лиш в урочисті дні, як от Хрестини, Урочисте Причастя чи Великдень. Діти мають рости разом з церквою, бути в неділю і свято на Службі Божій. Для менших у нас є катехизація, суботні зустрічі з переглядом та обговоренням християнських фільмів, для трішки старших - Марійська та Вівтарна дружини, для нашої молоді організовуємо молодіжні зустрічі, духовно-відпочинкові табори, поїздки. Діючих проектів є багато, лиш би батьки приводили дітей, а далі діти самі будуть тягнутися і зростати у християнському вихованні.
- Що змінилося у вашому житті та житті вашої парафії після 24 лютого?
Наше життя поділилося на "до" і "після". Зрозуміли ситуацію і одразу почали шукати, що і як можемо робити. Найперше приєдналися до всіх волонтерських ініціатив єпархії і громади, а моя родина конкретно з початку березня прийняла до парафіяльного будинку дві родини з Київщини, які жили у нас більше трьох місяців, потім була родина з Харківщини, які жили близько року.
- Війна триває. Бувають гіркі моменти відчаю, тривоги, розпачу. Отче, де брати силу, щоб мати віру на краще?
Наша сила - у воскреслому Христі. Саме Він переміг смерть і показав нам найвищу цінність і найбільший Свій дар - наше життя. Христос - це той фундамент, той стержень, на якому маємо будувати своє життя і сприйняття світу. Господь сам найбільше постраждав, виконав свою місію до кінця, прийняв смерть і воскрес. Саме ця віра повинна кріпити нас у найважчі хвилини і не дати розпачу заволодіти нами. Адже Христос переміг смерть і саме віра у Воскресіння і довіра до Господа дає змогу побачити сенс життя навіть у час війни.
- Церква і війна. Багато отців-капеланів на фронті, багато в тилу і час від часу відвідують гарячі точки. Ви також мали візит на Схід України. Розкажіть про враження/емоції.
Основне завдання церкви на Сході і священика на фронті - не дати людям зачерствіти серцем. Людина завжди є людиною, навіть в окопі, під обстрілами. Не зневірюватися, відчувати в собі життя, мати тверду віру і любов до людей - це те, що дозволяє нам лишатися людьми і відрізнятися від нашого ворога - вони приходять з ненавистю, а ми захищаємось з любов'ю до своєї землі. Цю правду воїни щодня доводять своїм життям.
- Церкви на Сході. Що побачили Ви під час поїздки?
Сьогодні церква на території воєнних дій - то осередок не тільки молитви, а й справжній дім милосердя. Недарма кажуть, що на фронті атеїстів нема. Самі бійці кажуть, коли починається обстріл, моляться всі. Тому і ми тут маємо тримати свій молитовний фронт, не втомлюватись і не зневірюватись, адже наша молитва є щитом для наших воїнів. Щодня молимося за наших священиків Ігоря та Івана, які служили на Донеччині, і які більше року в полоні, їх доля невідома.
– Отче-декане, до Великодня залишається небагато часу. Як встигнути підготувати свою душу до великого християнського свята Воскресіння Христового?
Насамперед то є застанова над тим, яке свято наближається. Недарма церква дає для приготування благодатний час Великого посту - час для примирення зі собою, з ближніми, з Богом. Скористаймо з Божого милосердя - приступімо до Святих тайн Сповіді та Причастя, відпуст з яких жертвуймо за тих, хто сьогодні не матиме змоги молитися у храмі на Великдень, не зможе сісти з родиною до святочного столу, а розділить свячену паску та яйце зі своїми побратимами в холодному бліндажі чи окопі. Згадаймо в молитві кожного солдата, завдяки якому маємо змогу святкувати в колі сім'ї та рідних.
Фото: з архіву отця-декана Михайла Піняги
