Інтерв'ю зі священником Василем Брегіном з нагоди 30-ї річниці його ієрейських свячень.
“…його вибрав Господь, Бог твій,
з-поміж усіх твоїх поколінь,
щоб він стояв на службі в ім’я Господа…”
(Втор. 18,5).
Вашій увазі пропонуємо інтерв'ю зі священником Василем Брегіном з нагоди 30-ї річниці його ієрейських свячень.
«Стараюся сіяти зерно Боже у людські серця. Тішуся, коли хтось для себе з проповідей щось бере. Значить зерно падає в добру землю і дає плоди», - отець Василь Брегін.
Отче, сьогодні 30-річчя Вашого священства. Як цей шлях розпочався для Вас? Коли відчули покликання?
- Як казав Господь: « Не ви мене вибрали, а Я вибрав вас».
Коли Господь стукає до серця, то важко згадати день, той момент, коли то сталося.
Я виріс в християнській сім’ї. Хоча в нашому селі церква була закрита, і змалечку доводилося ходити до сусіднього села до церкви. Я запам’ятав мамині слова, яка казала: «Васильку, ми є греко-католики, але зараз ми ходимо до православної церкви». Я змалечку не міг того усвідомити, як то ми греко-католики, але чомусь ходимо до православної церкви.
Після армії (кінець 80-х-початок 90-х) то був час такого піднесення і духовного, і політичного. І спочатку я вибрав політичну дорогу: був в «Народному русі», навіть був на виборах представником «Народного руху» на Волині. Воно якось дуже затягувало… мітинги.
І от в рідному селі відкрили церкву. Я ходив, співав. Більшість вважали, що я буду дяком. Одного разу, йдучи до церкви, мій однокласник (тепер священник у Доброму Полі під Зарваницею) каже до мене, чи я не думав про семінарію. Для мене то стало трохи несподіванкою, а потім вияснилося, що він вже в семінарії. Декілька місяців в мене була внутрішня боротьба: хотів, але розумів, що треба багато чого зректися. Певних забави та розваги. Колись собі говорив, що пішов би в семінарію, якщо можна було б ходити на танці.
Пізніше була нагода поїхати в Івано-Франківськ в семінарію. У ті часи не було такого поняття, як початок курсу з вересня. Коли прийшов, поступив і починаєш вчити певні предмети. Напевно, Господь розпорядився так, що я не пішов цю семінарію. Не те, що мене не прийняли, а поставили питання: «Чи згоден бути целібатом?» (целібат – безженний священник). До такого я не був готовий .
Згодом почув про семінарію, яка частково є у Березовиці, а частково у Зарваниці. І я, їдучи до Зарваниці, потрапив у Березовицю, і таки пішов у семінарію. Назад дороги вже не було. Чи було легко, чи було тяжко: було по-різному. Конспектів не було, був один конспект, який мав викладач, і ми вночі в семінарії по дві години вставали і кожен переписував вручну. В мене «Моральна богослов’я» є всі три книжки переписані вручну.
Навчання у Зарваниці – велика ласка Матері Божої. Було нелегко, але її допомогу ми завжди відчували. Багато молилися і віддавали себе в її опіку, і помаленько…розбудовували Зарваницю. Там не було ще нічого.
Ваше навчання у семінарії розпочалося ще до Незалежності? Чи не було страху йти вчитися у такий час?
- На той момент я не задумувався про страх. Те велике піднесення, яке було в моєму серці та моїй душі затьмарило усі страхи та сумніви. Ми поступили, ми вже в семінарії.
Завжди ввечері їздили по селах, де відбувався конфесійний поділ. З одного села поверталися, то люди кидали нам цв’яхи під колеса. Правили молебень, а в той час інша конфесія била в дзвони. Для нас, 22-річних хлопців, такі моменти додавали ще більшого бажання вчитися на священників.
Де відслужили першу Літургію?
- Я був висвячений у Теребовлі. Мене висвятив Владика Михаїл Сабрига. Перша Літургія була в Березовиці у храмі Вознесіння Господнього. Це була семінарська на той час церква.
- Якою була Ваша сім’я? Хто закладав у Ваше серце зерня християнської любові?
- Звичайна сільська сім’я, у якій ходили до церкви та вчили молитися. Свого часу мій дідусь закінчив Перемишлянський духовний інститут. На той час випускник такого закладу вважався дяком. Дідо дякував і, напевно, заклав зерня тої любові до Бога, які досі в моєму серці.
Не пригадую неділі, коли не йшли до церкви, а просто сиділи вдома. Такого не було.
- Як познайомилися з майбутньою дружиною?
У Березовиці чи то Зарваниці (смієт. – примітка автора). Почали спілкуватися, коли йшли пішки до Зарваниці. Я тоді був студентом семінарії. А вона – жила через дорогу від семінарії. Від тоді минуло вже більше тридцяти років.
- Хто є Вашим учителем, духовним наставником?
Теперішній Митрополит Василій Семенюк. Духовний батько. Він мене взяв з дороги і поставив на Божу дорогу, на якій я стою досі.
Завжди подобалася його харизма. Він сьогодні тебе насварив, а за п’ять хвилин він міг підійти і сказати: «Васильку, ти знаєш, щось трохи не добре зробив. Ти поправиш то, ти ж можеш». І в тих словах відчувалося таке батьківське тепло. Мої однокурсники, не раз питають мене при розмові: «Що там Татко?».
Я завжди був і буду йому вдячний. Добре пам’ятаю нашу першу розмову, коли я поступав у семінарію. Це була співбесіда про життя. Семінарія навчила багатьох дійсно життєвих справ.
Як нині згадую той обід, який я перший раз готував сам для своїх однокурсників. Ніхто не питав, чи я вмію. А сходи на другий поверх в колегіумі «Знамення» варив не добре навчений зварювальник, а я.
Попри навчання ми встигали багато зробити господарської роботи: кожен робив те, що вмів. Не було часу навіть на думки. Бувало допізна щось закінчуємо на вулиці, а зранку вже іспит.
- Пам’ятаєте свою першу парафію?
Пам’ятаю. Мене молодого, щойно висвяченого дали на парафію, яка налічувала тисячі людей. Це була церква Архистратига Михаїла у Тернополі. Вона сьогодні стоїть. Тоді це була проста каплиця з шиферу. Вона була одна-єдина на масиві Бам. Це була моя перша парафія, на якій я був два роки.
Людей на Службах було багато, особливо, інтелігенції. І кожен не тільки слухав Боже слово, а слухав, що ти говориш, як ти говориш.
Я прийшов на цю парафію після свого вчителя, який відкрив її (о. Павло Репела). Безумовно, вчитель є кращий від учня. Я мав тоді стимул працювати над собою.
Від ранку до темної ночі потрібно було бути в церкві. Було нелегко. Коли приходив час посту, до Сповіді стояли величезні черги, люди чекали більше, ніж півдня, щоб посповідатися. 1993-95 роки певного навернення до Церкви.
Пізніше, за моїм проханням, мене перевели на парафію в село. В 1995 році я служив по чотири Літургії кожної неділі: в Білоскірці, Грабівцях, Баворові, Козівці, а через півроку ще у Застав’ї.
Майже через два роки у Білоскірку і Грабовець дали іншого священника, а я до сьогодні маю три села, де відправляю Служби.
- За що любите життя?
Бог дає життя і його треба любити. Життя треба любити, бо воно одне. Друга заповідь нам каже: «Любити ближнього, як себе самого» . Любити те, що ми є. Поки живемо, зробити щось заради блага усіх. Щоб потім хтось згадав тебе.
- Важко запитати священника про улюблене свято, але таки яке улюблене свято для Вас?
Кожне свято для мене - духовна радість. Кожне село має певне піднесення на храмовий празник. І люди одразу відчують, коли священник одне свято любить більше, ніж інше.
- Хрестити дитину чи вінчати молоду пару? Що більше приносить Вам радість?
Я ніколи над тим не задумувався. Але, напевно, хрестити дитину – більша радість. Особливо, у теперішній час, коли я охрестив четверо вже старших дітей зі Сходу, серце сповняється великою радістю. Господь розпорядився так, що за тисячі кілометрів вони приїхали до мене, щоб прийняти Тайну Хрещення. В свідоцтві стоїть моя печатка і мій підпис. Куди завтра їх занесе життя, ніхто не знає, але та людина через роки згадає той момент життя, коли отець Василь Брегін її охрестив.
- Безумовно, Ваш особливий дар - проповідь. До Вас люблять йти на проповідь, люблять слухати, навіть цитувати. Які джерела читаєте? Де берете натхнення?
Я від початку свого служіння ніколи не старався говорити те, чого не розумію. Я завжди старався говорити те, що я розумію. Колись казали, що в проповідництві потрібна трішки «хлопістика».
Стараюся читати літературу, але завжди на неї є дуже мало часу. Святе Письмо перечитав декілька разів. Дух Святий поруч мене і допомагає.
Колись ще в Тернополі я дуже хвилювався за проповідь. Писав її на листку, ставив перед собою. Я не дивився туди, бо мені було соромно, що я читаю з листка, проте я чітко знав, де то написано, що зараз говорю. Я міг дивитися на людей, а перед очима був той абзац на тій сторінці, що собі занотував.
В серці кожного проповідника є Божий страх. Бо не ти говориш від себе, а Бог промовляє через тебе. Казав Господь: «Не турбуйтесь, що будете говорити, Дух Святий буде говорити через вас».
Стараюся сіяти зерно Боже у людські серця. Тішуся, коли хтось для себе з проповідей щось бере. Значить зерно падає в добру землю і дає плоди.
- Коли почалася раптова війна, світ дивувався відвазі українського війська. У Святій Літургії священник молиться «за правління та все військо». Наше військо тримало удар і тримає досі. Тепер в усіх храмах кожної Служби звучить прохання саме про Перемогу України у війні.
Сила молитви переможе силу ворога?
На все є воля Того, що над нами. Ми не знаємо волі Божої. Ми бачили, коли почалася війна, дуже багато людей приходили до церкви, молилися за українських воїнів. Тепер ми бачимо, що люди «охололи», розчаровуються. Люди хочуть, щоб молитва була вислухана і почута Богом одразу.
Ми молимося, ми просимо. Господь казав: «Просіть — і дасться вам; шукайте — і знайдете; стукайте — і відчинять вам…»
Коли це буде? Воно може бути сьогодні ще, може бути завтра.
Ми хочемо, чим скоріше. Але чи є воля Того, що над нами?
Не тратьмо віри. Молімося. Підкріплюймо свою молитву постом, милостинею, робімо все, що є в наших силах.
Можеш молитися – молися. Можеш плести сітку – плети сітку. Можеш ліпити вареники – ліпи. Це буде твій внесок у Перемогу. І коли вона прийде, кожен зможе сказати собі, що моя частка там є.
- Дякую за розмову, отче. Нехай наступний ювілей буде у міцному здоров’ї, у мирній країні та з людьми, які завжди чекають на Вашу проповідь.
Розмову вела Христина Шайнюк
