Таємниця графа Віктора Баворовського
Таємниці життя і смерті графа, народженого у сімї графа (даруйте за ненавмисну тавтологію), - Віктора Баворовського – у лютому в арт-галереї «Бункермуз» для нечисленної тернопільської публіки представив доктор гуманістики, кандидат історичних наук Сергій Ткачов. Виявляється, заможний граф з Тернопільщини більше відомий польському читачеві, адже до сьогодні жодної інформації про нього в українських виданнях не було.
Один із найбагатших у Галіції
Розповідь про графа Баворовського дослідник розпочав у зворотньому напрямку – з моменту смерті: «Петербурзька польськомовна газета «Край» у №45 1894 року в розділі «Науковалітературна хроніка» розмістила повідомлення такого змісту: «Відомий у нашій літературі своїми перекладами світових вершин поетів під псевдонімом «Віктор з Баворова» граф Віктор Баворовський відібрав собі життя позавчора, - переклад статті з польської здійснив Сергій Ткачов. – Один з найбагатших людей в Галіції, що володів майном вартістю кілька мільйонів золотих римських. Неодружений. Освічений. Міг Баворовський зробити багато для нашої вітчизни. На жаль, закінчив смертю не натуральною – перерізав собі горло аж до хребта. Причиною такого кроку вбачають сліпоту, що загрожувала Баворовському, інші – психічний розлад. Кілька років тому граф Баворовський оголосив про намір створення мільйонної фундації на загальні цілі. Пізніше ця справа принишкла, оскільки заповіт поки не знайдено. Все майно, вірогідно, перейде до братів померлого – людей також дуже заможних. За Баворовським залишається чудове різноманітне зібрання – тут і бібліотека, яка вражає не так розміром, як добіркою стародруків, рідкісних книг, манускриптів. Через сувору заборону власника книгозбірня була недоступною нікому. Баворовський залишив також спадок власних рукописів, неопублікованих перекладів зарубіжної літератури. Саме в цій галузі він працював із захопленням понад двадцять років. Його переклади вражають фантазією, поетичним летом, досягають успіху точністю та ясністю думки».
«Слово має так огорнути думку, як одяг людину»
За словами Сергія Ткачова, єдине фото Баворовського надруковане якраз у газеті «Край», воно супроводжувало статтю хвалебного характеру про графа Баворовського, автор матеріалу – видатний польський романіст І. Крашевський.
На наступних сторінках «Краю» редакція детальніше нагадала читачам про графа Баворовського: «Це трагічне розв’язання закінчило життя, присвячене одному ідеалу – літературі. Світлої пам’яті Віктор Баворовський народився у 1826 році. На власні очі побачив кращі часи нашого романтизму і пройнявся ним до глибини душі. Добре виховання, яке пізніше поглибив сумлінним самостійним навчанням, отримав на батьківщині. Хоча ще в юності подорожував. Під час однієї з мандрівок познайомився з Міцкевичем, якому читав свої переклади. Хоча часто виїжджав за кордон, серце графа Віктора належало рідному краю, тому попросту не любив чужоземців і їх країни, зокрема німців. Зрештою, його країною, в якій найчастіше перебував, була література. Як людина незмірно багата, світлої памяті Баворовський міг, не відволікаючись, всією душею віддатися літературі.
Заглиблений в улюблених зарубіжних авторах, яких перекладав на польську, не дбав про стосунки з оточуючими. З роками самотність стала його натурою. Тим часом множилися його переклади. Остання праця Баворовського – «Ернані» Віктора Гюго. Над кожним зі своїх перекладів працював Баворовський у себе в селі з великою увагою, старанно підбираючи слова. Бо, як висловився в одному зі своїх афоризмів, що знаходилися в рукописі, «слово має так огорнути думку, як одяг людину». Баворовський неохоче друкував свої переклади, друком вийшли тільки «Обертон», «Дон Жуан» і «Дума про Мазепу». Окрім художньої літератури, улюбленим предметом його досліджень була лінгвістика. Зокрема, його привабило вивчення польських народних говірок. У рукописах залишилося кілька словників різних говірок. Спостереження, зібрані з життя, мандрівок у літературі, формулював у епіграмах, афоризмах, коротеньких віршах».
Жив баворовський не у Баворові, як цілком логічно можна було б припустити, а в селі Мишковичі Тернопільського району. За життя його батька Віктор жив у старшого брата у Струсові. Тато заповів Віктору Баворів, але жити там граф не захотів, тому розпочав будівництво в селі мишковичі. Одночасно придбав села Лошнів, Кровинка, Серединки, які здавав в оренду. Також купив маєток у Львові на вулиці Сикстуська, де зберігав книги, рукописи, стародруки, зібрання творів мистецтва – гравюри і картини.
Милі, нічим не засмучені стосунки
Свою колекцію граф збирав у дещо дивний спосіб – найняв трьох бібліофілів, також підплачував агентам (в основному – жидівським купцям), що мандрували територією польських земель, які в той час були у володіннях Росії та Австрії. Баворовського цікавили збіднілі шляхетські роди, які мали великі домашні бібліотеки. Пошуком мистецьких цінностей займалися саме «агенти». В архіві збереглися записи про те, як одного разу жид приніс графу віктору з Баворова 100 медалей і купу золотих монет. Торгувався до останнього, але Баворовський таки перехитрив свого опонента.
Граф за життя купив 300 рукописів ХV – XVIII століття, 130 рукописів ХІІ століття. Слава про ці надбання поширилася серед науковців Європи. Відтак у 1887 році до бібліотеки Баворовського завітав Александр Брюкнер – найкращий європейський славіст того часу, професор Берлінського університету, родом з міста Бережани.
Збереглися спогади доктора Альберта Зіппера – редактора львівських журналів, літературознавця, який у 1931 році залишив про графа Баворовського спогади такого змісту: «Граф Віктор Баворовський 1826 року народження, дідич великих маєтків у сучасному Тернопільському воєводстві. Отримавши добру освіту, жив життям поміщика, господарюючи в себе на селі, звідки наїздив до Тернополя і Львова. Час від часу пускався у дальні подорожі в Італію, Францію. На батьківщині заклопотаний справжній знавець шукав пам’ятки, цінні рідкісні книги, польські стародруки, художні вироби. Зібрав дуже багато цінних предметів. Все це зібрання і маєток заповів на фундацію імені Баворовських на створення в Тернополі бібліотеки-інституції. Ще одним його улюбленим заняттям була літературна творчість, перекладав на нашу мову шедеври світової літератури і не залишав цієї справи протягом всього життя…
Я познайомився з Віктором з Баворова 1884 року. Відтоді аж до його смерті 1894 року мене пов’язували з ним милі, нічим не засмучені стосунки. З усіх літераторів, з якими я стикався в житті, він був найбільшим оригіналом. Мене познайомила з ним літературна праця. Якось до Львова з Варшави приїхав Герман Альтенберг і почав тут досить активну видавничу діяльність. Тоді в моді були гарно ілюстровані видання поетичних шедеврів. Альтенберг дізнався про перші ілюстровані видання поетичних шедеврів. Альтенберг дізнався про перші ілюстровані видання творів Шиллера, якого перекладав Баворовський. Герман відправив до графа Віктора Баворовського у мишковичі прохання про дозвіл друкувати переклади Шиллера та можливих інших авторів…
… Була зима, неприємний зимовий вечір, коли не хочеться виходити зі свого помешкання, зрештою недалеко від графського палацу на вулиці Сикстуська. Вже пізніше крутизну цієї вулиці дещо згладили. Сучасний партер палацу, тобто бібліотеки Баворовських, тоді був підвалом будинку. Подолав шлях вгору слизькою вулицею, і ось я увійшов під графський дах. Це був чоловік з круглим, виголеним обличчям, одягнений трохи по-старосвітському. Прийняв він мене дуже прихильно. Ми одразу заговорили про справи літератури. За якийсь час почали збиратися на Галицьку площу, до палацу Улєнецьких. Я думав, що граф поїде туди зо мною, а не піде пішки, бо перед тим скаржився на біль у нозі і кульгав. Але я помилився. Незважаючи на холод, ожеледь, круту вулицю і біль у нозі, мільйонер граф Віктор Баворовський взяв під руку папку з паперами, другою взяв мене попід руку і так ми йшли разом імлистим, неприємним зимовим вечором аж на площу Галицьку.
Улєнецькі були родичами графа. У їх минулому помешканні чулась королевою пані Улєнецька, дуже симпатична старушка, схожа на тих, про яких пишуть в романах. Крім неї, гонору дому додавав її син, старий кавалєр, як і граф, і найкращий приятель Баворовського. Товариство складалося з кількох осіб – родичів і знайомих дому графа. Пізніше ці літературні зібрання відвідували ті самі особи, тільки час від часу з’являлися нові літератори, здебільшого за моєю протекцією.
Граф дістав з папки рукопис, який нагадував шахівницю в клітинки. Заінтригований, я пильно придивлявся і зрозумів, що це розграфлені рядки уздовж і впоперек аркушу для економії паперу. Граф наказував своєму економу і повіреному, який був його секретарем, писати в такий спосіб. Писав секретар, з огляду на слабий зір графа, величезними буквами. Під час перерв у читаннях граф дещо неґречною поведінкою виказував легковажність до похвал від своєї аудиторії, тільки надавав більше значення думці пана Юзефа, а до моїх зауважень прислухався і слідкував за виразом мого обличчя».
Вияв найбільшої поваги
“Час від часу ми листувалися, – читаємо далі у спогадах Альберта Зіппера. – Коли граф з’являвся у Львові, ми бачилися на зібранні панства Улєнецьких і в мене вдома. Так підтримувалося наше знайомство. Запрошував мене дуже сердечно, аби я відвідав його в селі. Коли одного разу він повторив запрошення в присутності пана Юзефа, той відрадив і наполегливо застеріг не їхати в Мишковичі, бо граф заморить мене голодом. Я не злякався фаталістичної ворожби, бо ніколи не надавав значення стравам. Перемогла в мені цікавість побачити магната-оригінала в його буденному середовищі. Одного чудового червневого дня я вирушив у дорогу швидким потягом (зі Львова до Тернополя). Коли вийшов на станції у Тернополі, почув, як хтось раз у раз вигукує моє ім’я. Я пішов на голос і побачив якогось невисокого пана, що крутився і підстрибував. Він запитав, чи не я – професор Зіппер. Бо він тут чекає на професора за дорученням графа Баворовського. Відрекомендувався як адвокат Деліновський, юридичний радник графа Баворовського. Пан провів мене через вокзал на площу до екіпажу. Ми під’їхали до цукерні. Оскільки вже була година підвечірку, за дорученням графа сказав подати каву з тістечком. Потім попрощався зі мною і пішов. Далі я поїхав сам. Цю поїздку чудовим гостинцем, що звивався серед полів, серед чудового літа, лагідного теплого дня у новому вишуканому екіпажі зараховую до найкращих спогадів життя.
Пан адвокат розповів мені в Тернополі, що цей екіпаж – вияв найбільшої поваги до мене графа. Сам він їздив зазвичай старим возом. Цей новий екіпаж постійно стоїть схованим. Справив його граф тоді, коли наслідник трону князь Рудольф мав приїхати до Тернополя, де його вітала польська шляхта. Окрім екіпажу, граф, великий скнара, замовив нові лівреї і пару гарних коней. Він тільки раз використав цей вартісний набуток, вдруге дістав його на світ Божий задля мене”.
“Кожному з них бракувало однієї клепки”
Далі у спогадах Альберта Зіппера: “Через півтори години подорожі ми в’їхали у пречудовий парк (зараз від цього парку в с. Мишковичі залишилися деякі столітні і старші дерева – коментар Сергія Ткачова), до будинку, на порозі якого на мене чекав граф Віктор. Дуже радів моєму прибуттю і дякував за приїзд. Розмовляв, як завше, жваво і показував мені різні речі в кімнаті, де працював, і де був не бачений мною доти безлад. На столі лежали найрізноманітніші предмети. Біля раритетних безцінних стародруків – використані залізничні квитки, квитки в театр, кульки, клаптики паперу. Словом, хаос. Цю абсолютну відсутність відчуття порядку підтверджував той факт, коли по смерті графа у закутках, в пічках, у шафах знаходили багато цінних паперів з купонами, облігаціями. Смішний, дріб’язковий скнара не думав, що може стратитися у цьому. На стінах кімнати були також розвішані родинні портрети. Показуючи на них, граф з посмішкою сказав: “Кожному з них бракувало однієї клепки”.
Після теплої вечері з двох страв граф попрощався зі мною. Зручну ночівлю мені приготували в мансарді. Служка запитав мене, о котрій годині прокидаюся, що приготувати мені на сніданок, запропонувавши на вибір каву, шоколад і чай. Прокинувся я о шостій, із задоволенням зауважив, що погода пречудова. Встав, умився і одягнувся. Прийшов служка, запросив мене до сніданку в парку, за кілька кроків від дому, де було невеличке рондо. Незабаром служка приніс чудову каву, печиво, свіжу газету і зник. Якби я відчув, що далі станеться, ніколи б його не відпустив. Я насолоджувався чарами літнього ранку. Попиваючи каву і поглядаючи в газету, почував себе щасливим. Нараз я відклав газету, подивився навколо і побачив, як навпроти з гущавини за рондо виходить величезний дог. Розглядається і зупиняється. За хвилину звідти з’явився другий дог і мовчки став поруч з першим. Таких догів прийшло ще кілька. Вони вишикувалися в ряд і споглядали мене. Не уявляючи, що може далі статися, вирішив за найкраще не ворушитися. Нарешті прийшов служка і сказав, що пси щоранку приходять сюди з візитом, коли граф снідає на місці, де зараз сиджу я. Що вони злі, нападають на людей і калічать.
Незабаром з’явився граф і знову кілька разів висловив вдячність за мій візит. Розмовляли про все і ні про що, прогулюючись парком. У парку стояв новий палац графа, в якому ніхто не жив. Усі кімнати, по яких мене провів граф, були заставлені коштовними меблями, купленими за кордоном.
Це був музей ужиткового мистецтва. Особливістю будинку було те, що він недобудований. Коли виходиш з останньої кімнати, складається враження, що має бути ще одна.
Пообідали ми в парку, подали сім страв чудово приготовлених, лікер, вино і чорну каву. Все було комільфо. Згадую це тому, що Улєнецький помилився, коли попереджав, що я буду тут голодним. Вірогідно, граф хотів зумисно вразити мене, і це йому вдалося. Відомо, що зазвичай він їв у економки, як кажуть, за “собачі копійки”. І це були переважно кльоцки, каші тощо. Граф хотів, аби я ще затримався хоча б на один день, але я попрощався і ввечері поїхав до Тернополя тією ж каретою, що мене привезли сюди.
Цікава у графа була візитівка. Посередині, як звично, було ім’я і прізвище, а краями напис: “Хто мене не обмовив, той мене ошукав, хто мене не ошукав – той мене обікрав”. Не знаю, чи граф колись замислювався над тим, що той, хто отримував таку образливу візитівку, міг викликати його на дуель. Однак цей песимізм, як і ставлення до шляхти й аристократії, чим граф часом любив козирнути, мені здався нещирим і не з власного життєвого досвіду, а ремінісценцією, наслідуванням Байрону.
Одного вечора, повертаючись з прогулянки, я йшов вулицею Сикстуською повз графський палац. Нараз вибіг слуга і шокував несподіваною звісткою, що граф перерізав собі горло і помер. Граф Віктор Баворовський вчинив самогубство. Чому? Його зір настільки погіршився, що йому загрожувала сліпота? Пан Юзеф Улєнецький (найкращий друг графа Баворовського – Z.) тримався думки, що не боязнь втрати зору підштовхнула самогубця до цього розпачливого вчинку, а необхідність утримувати і платити лектору чи секретареві.
Як я вже згадував, тільки невелика частина літературної творчості Віктора Баворовського була представлена читачеві. Сподіваємося, що колись з’явиться ґрунтовна монографія про діяльність Віктора з Баворова”.
За словами Сергія Ткачова, досі такої монографії нема, а розібрати його архів вкрай складно.
Листування й меценатство
До графа Віктора надходили рекомендаційні листи від митрополита з детальною характеристикою на кожного священика, призначеного на службу в Мишковичах чи Баворові.
Листувався граф з Генріхом Сенкевичем. Особисто був знайомий з Віктором Гюго. Був фанатом Байрона, як і багато аристократів того часу. Можливо, саме під впливом байронівського романтизму граф Віктор і вкоротив собі віку.
В архіві Баворовського збереглося чимало “анонімок”. Писали всі: сусіди, доброзичливці, священики. Багато листів було про те, як економи в Баворові грабують його і виробляють, що хочуть. До слова, ці економи жили доволі небідно: двічі на рік їздили відпочивати – влітку в Одесу, взимку в Закопане. Саме економи вирубали та продали ліс Баворовського.
Одна з придбаних графом² картин – “Люблінська унія” Яна Матейка – нині зберігається у Любліні. Значна частина збірки сучасної галереї мистецтв Львова походить із колекції графа Віктора Баворовського.
Двадцять заповітів графа Баворовського
Заповітів Баворовського після його смерті знайшли близько двох десятків. Написані всі різною рукою. На одному навіть зазначені прізвища свідків, які, крім нотаріуса, могли підтвердити правдивість заповіту.
Розпорядником спадку Баворовського, згідно з першими варіантами заповіту, був старший брат Володимир (Влодзімєж), який жив у Струсові. Якщо один з братів через якісь обставини не зможе отримати спадок, є список із 18 осіб, перші з яких: Володимир, потім Вацлав (молодший брат, який жив у палаці в селі Острів і мав трьох синів; Володимир і Вацлав Баворовські власним коштом збудували залізницю з Острова до Копичинець).
Потім щось сталося з графом Віктором і він викреслив Володимира та решту родичів із заповіту. Чому – наразі невідомо. Граф раптом вирішив, що хоче все багатство спрямувати на створення фундації імені Баворовського в Тернополі. Для цього придбав у Тернополі землю біля Старого Парку і зазначив у заповіті: “Якщо в Тернополі не знайдеться відповідного будинку, то продати мій палац у Львові і побудувати відповідний в Тернополі”. Але цього не сталося. На щастя – бо дві світові війни знищили Тернопіль.
Баворовський залишив по собі 4 мільйони золотих римських (австрійських гульденів). Але й тут не все було просто. Граф заповів, що уряд Галичини може розпоряджатися його грішми лише тоді, коли “набіжить” ще мільйон відсотків з цієї суми. З цих відсотків наказав виплачувати стипендії художникам із Галичини, які вчилися у Краківській академії мистецтв. У селі Лошнів для селянських дітей мали заснувати сільськогосподарську школу. У Тернополі – створити інститут ім. Баворовського.
Покази свідків
Через певний час після смерті Віктора його старший брат Володимир почав судитися з Королівством Галичини та Володимирії через втрату родинних статків і щодо неправомірності останнього варіанту братового заповіту.
У судових протоколах зібрані цікаві покази свідків. Один з них описав покійного графа так: “Віктор Баворовський був вище середнього зросту. Череп мав рахітичний і гідроцефалічний. Великі широкі вилиці. Розкосі, низько посаджені очі. Слабо заросле обличчя. М’язи тонкі, слабкі. Худий. Шкіра сірого кольору. Вираз обличчя нерухомий, понурий. Бігаючі очі. Товсті губи. Постава випрямлена. Шепелява вимова. Під час кожної дещо жвавої розмови рухи пальців рук і вся плечова система рухається в такт пози. Під час гострої сварки – стиснуті і підняті плечі, з постійним нервовим постукуванням пальців однієї руки по пальцях другої”.
Другий свідок: “Граф Віктор Баворовський протягом кільканадцяти років вдома у свого старшого брата у Струсові, потім по черзі у своєму домі в Мишковичах і в палаці в Львові жив аж до кінця свого життя відлюдником, сторонився людей, навіть найближчих родичів, як одного, так і другого брата, не приймав у себе нікого ніколи. Не брав жодної участі ні в громадському, ні публічному житті. Будував кільканадцять років, але в недобудованому палаці зовсім не жив. Залишивши дім пусткою, сам тулився в хатинці в саду біля палацу, який перетворювався на руїни. Одяг і вигляд мав завше занедбаний і відразливий. Губив штани, бо паска ніколи не носив. Сорочка і кальсони завше вилізали назовні. Підперезувався простим шнурком поверх одягу. Носив старі потерті сюртуки, з яких уже давно виріс, не міг застібнути їх на ґудзики. Зрештою, капелюхи носив такі подерті, що волосся з-під них стирчало”.
Третій свідок: “Віктор Баворовський протягом десятиліть замовляв шиття у кравця Альтера Шонкаута з Микулинець. Найчастіше воно обмежувалося перелицюванням і штопанням старого одягу, який він носив по 10-15 років. Казав перешити фрак, якому було вже 40 років. Попри те, що кравець запевняв, що фрак вже багато разів перелицьований, штопаний і не надається перешиванню, граф наполягав. А коли кравець зробив вставки з нового сукна, був дуже задоволений”.
Четвертий свідок: “Віктор Баворовський у своїх подорожах дуже погано харчувався. Часто нічого не їв, щоб не витрачати гроші. Під час подорожі до Італії, зокрема, до Помпеї, де треба було заплатити одну ліру за вхідний квиток до музею, не хотів платити. Обзивав наглядачів і, не відвідавши тих місць і Везувію, повернувся додому, хоча ще мав можливість провести час в Італії”.
П’ятий свідок: “Граф Віктор Баворовський до адміністрування свого величезного маєтку, до якого входять Мишковичі, Велика Лука, Баворів, Застав’є, Лошнів, Кровинка, виявляв відсутність всякого інтересу, безпорадність і незграбність”.
Чому граф не мав дітей?
Відповідь на це питання мало стати останнім арґументом для суду, аби визнати Баворовського божевільним. На процес привели конюха, який начебто перебував у стосунках з графом. Конюх відкрито засвідчив, що був із графом у спальні. Мами зі села давали покази, що Віктор розбещував їхніх хлопчиків, запрошуючи до себе в двір.
Однак зберігся лист до Віктора Баворовського, адресант якого мав на меті відмовити графа одружуватися і переконував передати весь спадок племінникам. В іншому листі з Риму від якогось графа Баворовського просять передати вітання “своїй пані і її мамі”. Ці записи ставлять під сумів нетрадиційну орієнтацію графа.
Втім, за результатами судового процесу, галицький уряд не віддав майно графа Віктора його родичам.
Чудернацькі витівки
В архівах збереглися записи про чудернацькі витівки Баворовського. Один із них розповідає, що, коли дівчата з Мишкович виходили на берег Серету прати білизну, граф любив піти вверх проти течії, роздягнутися, лягти на спину і плисти повз тих дівчат. У той час конюх ішов берегом, а граф у нього питався, чи дивляться на нього дівчата та як поводяться.
Біля нинішнього спиртзаводу в Мишковичах колись був ярмарок. Коли граф Баворовський був не в гуморі, то спускався до торговиці, щоби посваритися зі селянами. З часом, коли селяни здалеку помічали графа, негайно покидали торг.
Самогубця Віктора Баворовського поховали в крипті костелу Святого Вацлава у Баворові ³, де у фамільному гробівці спочиває вся родина Баворовських. У радянські роки тут був колгоспний склад агрохімікатів і зерносховище (рівень насипу зернових на внутрішніх стінах помітно й досі). Після реставрації костелу відкрили плиту гробівця з написом “Граф Віктор Баворовський”.
За матеріалами історичних розвідок Сергія Ткачова підготувала Ірина ЮРКО.
РЕДАКЦІЙНІ ПРИМІТКИ
¹ Єдиний виняток – невеличка (станом на початок березня 2016-го) замітка в українській Вікіпедії. Хоч, заради справедливості, варто зазначити, що в польській Вікіпедії, як не дивно, й того нема – Z.
² Польська Вікіпедія з цього приводу повідомляє: “W r. 1874 we Lwowie postanowiono zakupi? Uni? lubelsk? ze sk?adek do gmachu Sejmu Galicyjskiego”.
³ Хоч, як відомо, християнські канони цього не дозволяють.
