Красівка
Красівка – невеличке мальовниче село в Тернопільському районі. Підпорядковане воно Великогаївській сільській раді і розкинулося на лівому березі річки Гнізна, за 11 кілометрів від обласного і районного адміністративного центру – міста Тернополя та за 2 кілометри від найближчої залізничної станції Дичків.
Перша писемна згадка про Красівку датована 1564 роком. На рік пізнішу дату у цьому ж контексті аргументовано підтверджує польський історик Ян Бауер. У 1935 році він видав краєзнавче дослідження. У якому зазначає, що після «Люстрації королівських маєтків 1565 року містечко Борки разом з Ходачковом, Дичковом і красівкою були віддані в оренду Миколі Потоцькому». І якщо вже тоді Красівка вважалася «королівським селом», то це означає, що її історія сягає в глибину століть.
Існує кілька припущень щодо назви села. За одним із них – вона пов’язана з прізвищем економа, управителя графського маєтку на початку ХVІІІ ст. Красновського. Проте, більш вірогідно, що назва села, яке лежить у надзвичайно мальовничій та розкішній долині, біля річки Гнізна передає значення цієї краси – «красиве», «красне».
Уже наприкінці ХVІІІ ст. Красівка була помітним населеним пунктом з відповідною інфраструктурою. Власне про це свідчить унікальна австрійська карта військового спеціаліста Ф. фон Міга, котру віднайшов відомий на Тернопіллі краєзнавець Роман Мацелюх: «Топографічна австрійська військова карта», повна оригінальна назва – «Karte des Konigreichs Galizien und Lodomerien. Scala 1:28800. Wieden: Friedrich von Mieg,1779 – 1782». Описаний тут фрагмент (Дичків – Красівка) належить до маловідомих для українського дослідника карт (колонка ХХVІІ, секція 392), яка в україні ще не була опублікована. На карті, яку склали висококваліфіковані військові фахівці під керівництвом інженера, обер-лейтенанта австійського Генерального штабу Фрідріха фон Міга, відображена місцевість станом на 1779 – 1782 роки.
Красівка розташована по лівому березі р. Гнізна, Дичків (66 хат + церква) – по правому. У Красівці на той час нараховувалось 45 селянських хат (халуп), три вулиці і один водяний млин, спільний для обох сіл. Млин був побудований на високій, насипній земляній греблі, укріпленій обабіч частоколом з дерев’яних колод (паль). Вода (двома рукавами: один – попід міст, другий – через шлюзи) витікала з найбільшого в окрузі ставу, який наповнювали річки Гнізна й Гніздечна, польові потічки та джерела, і через шлюзи спадала на колесо водяного млина. Заставляючи його обертатись. Для регулювання стоку води зі ставу на греблі також був збудований невеликий місток. (Із згадуваного картографічного матеріалу, либонь, можна зрозуміти, що наявність поблизу Красівки лісового масиву та великої водойми давала можливість нашим краянам займатися полюванням та рибальством. – Авт).
З Дичкова, через греблю, піднімаючись на крутий пагорб між східною околицею села і красовецьким лісом (урочище вапнярка), пролягав важливий на той час битий шлях з Тернополя в напрямку Скалата – Гримайлова – гусятина (тепер це частково польова дорога, збереглася до нашого часу). Поряд з дорогою і млином стояв заїжджий двір (корчма), в якому зупинялись для перепочинку чи ночівлі подорожні. Там можна було підкріпитися самому. А також нагодувати та напоїти коней».
Будівництво цієї так званої «купецької» дороги почалося в 1786 році, а відтак, треба думати, що й красівчани були активно задіяні на її спорудженні.
«Подекуди вздовж битої дороги височіли пам’ятні хрести (до нашого часу вони не збереглись), встановлені на місці якихось впадків чи трагічної загибелі людей внаслідок воєн, повстань або ж нападів ординців. На південно-східній околиці Красівки, на вершині пагорба, що видніється над урочищем Глибока Долина, тепер праворуч польової дороги в напрямку на Малий Ходачків, височів древній курган скіфських часів – VІІ – ІІІ ст.. до н. е. На превеликий жаль, він був розораний ще у ХІХ ст.»
За словами старожилів, на їх думку, перші поселенці Красівки оселились у землянці над рікою, біля теперішнього помешкання Макогонів. Серед давніх жителів села називають і сімейство Швеців. У 1860 році вони побудували біля свого родинного помешкання капличку. На той час родина швеців була досить заможною. Місцеві старожили розповідають, що закінчення жнив ці господарі відзначали досить гучно, за участю сільських музик. А коли справляли весілля, то молоді йшли до шлюбу по полотні (щось на зразок нинішніх килимових доріжок. Їхнє поле тягнулося від сьогоднішнього помешкання Швеців аж до костела, де тепер діє церква. Капличку біля храму також побудували Швеці.
У ХVІІІ – ХІХ століттях село перебувало у власності різних магнатів. Зі середини ХІХ ст. Красівка опинилася у володінні панів Островських, які мали великі земельні власності аж до 1939 року.
Пізнавальну інформацію про Красівку подає польське видання «Poviat Tarnopolski pod wzgledem geograficzno-statystycznym» за 1985 рік, де зазначено, що «1890 року розподіл земельної власності між селянами був таким: у розпорядженні трьох господарств перебувало понад 20 моргів поля; 9 – мали від 12 до 20 моргів; 29 господарств – від 4 до 12 моргів; 32 господарства – менше чотирьох моргів. 20 господарств землі не мали». Загалом селу належали земельні угіддя площею 1018 моргів, 437 сажнів. З яких: орної землі - 528 сажнів, луги – 5, городи – 2 сажні, пасовиська – 52, ліс – 60 і став 300 сажнів. З цієї землі фільварку належало: орних площ – 26 моргів, лугів – 5 сажнів, городу – 594 сажні. Пасовиська – 3 сажні, лісу – 60, разом – 335 моргів.
У цей час село не мало ні школи, ні храму. А власницею маєтку була графиня Францішка Островська.
При вїзді до Красівки стояла велика корчма, що належала жидові на імя Лейба.
Заокеанське видання «Шляхами золотого Поділля. Тернопільщина і Скалатщина», 1983 року випуску, проливає світло на кількість населення Красівки у ХІХ – на початку ХХ століть. Зокрема, у 1832 році там проживало 140 душ греко-католиків; у 1880 – 352 особи, а загалом налічувалося 522 мешканці. З них 44 уміли читати й писати, неписьменних було 483 особи); 1890-го – 522, в тому числі 302 – греко-католики, 175 – латинників (поляків) і 45 жидів. На початку минулого століття, а точніше 1910 року в Красівці проживало 607 мешканців; а передвоєнного, 1914-го, в селі налічувалося 653 особи, в тому числі 443 українці, 98 поляків і 12 жидів.
З новим приходом польської займанщини у селі протистояли українська і польська громади. Між ними часто виникали гострі суперечки. За цих умов важливим засобом культурного і духовного згуртування української громади була читальні «Просвіти». Розгорнувши активну роботу, вона охоплювала все більше селян, які поповнювали її ряди.
Більшість мешканців села працювала на панському фільварку, в каменоломні (урочище Дебра), у млині, що стояв між Красівкою і Дичковом. За важку працю селяни отримували мізерну платню. Тому нестатки і злидні змушували наших краян шукати роботу та краще життя в чужих світах. У кінці ХІХ – на початку ХХ століть почалася еміграція до США та Канади.
Як засвідчують матеріали Державного архіву Тернопільської області, з 10 грудня 1914-го по 15 березня 1958 року Красівка мала статус самостійної адміністративної одиниці. Зокрема. На початку Першої світової війни, як тільки російські війська зайняли наш край, було створено документ під назвою «Тернопольское губернаторство». Згідно з ним на той час війтом кросівки був Василь Прус, а його заступником – Григорій Мамит. До гмінного управління також входили асесор Василь Бутковський, касири Григорій Мелеша, Петро Копачівський і поліцай Дмитро Павдилюка, які на вказаних посадах перебували з 1910 року. Усі вони були українцями. Окрім писаря, посаду якого ще з 1903 року обіймав поляк Михайло Бриляк.
У 1918 році, коли постала України, красівчани обрали своїм війтом Степана Караванського, який мав великих авторитет у селі, був фізично сильним, начитаним політиком, справедливим чоловіком, хорошим організатором і часто допомагав людям порадою.
Нині мало хто про це знає, але спочатку сільський уряд (сільрада) функціонував на території тодішнього маєтку дідича антона Островського, після того – на колишньому обійсті Маньківських, де свого часу жили поляки Саловські, переселенці Клаки (тепер там мешкає Михайло Гулька). А пізніше сільрада розташовувалась на нинішньому подвірї Івана Худзія. Останнім місцем її притулку був сільський клуб.
У двадцятих роках минулого століття у селі, порівняно з передвоєнним часом, відчутно зросла господарська активність. Про це свідчать порівняльні дані за 1915 і 1921 роки. Так. 6 лютого 1915 року у красівці проживало 618 осіб: українців – 230 чоловіків і 242 жінки; поляків відповідно – 60 і 74; жидів – 5 і 7. У селянській власності нараховувалось 607 моргів поля: 60 – присадибної, 500 – польової і 47 моргів неугідь. У панській маєтності було – 658 моргів. Всього ж поміщиця Островська володіла земельними площами 800 моргів.
До речі, здавна усі сільські наділи мали свої власні назви, пов’язані з родом діяльності місцевих хліборобів, географічними термінами чи топонімікою Красівки. Як пригадує Стефанія Павлусь (1925 р. н.), поле від Товстолуга при дорозі місцеві люди здавна іменують «За горою»; біля Омеляна гаврилишина – «На ковбасках»; місцевість, де сходяться товстолузькі і краківські поля, до Гулькової криниці називається «Над потоком»; за Гульковою криницею, де горбистий рельєф, - «Над помиром»; поля у вигляді трикутника (мочари і потічки) мають назву «На руді»; рівне поле від лісу і костелу – «Панське». Далі чорноземи в напрямку Великих Бірок – «На шнурах»; за ним – «Борецьке поле», хоч ще до війни це були землі красовецьких господарів; через дорогу навпроти поля «На шнурах», в напрямку Товстолуга – «Над пасікою». Наступне за «Шнурами» - коротке поле – називається «Півшнурки». Довге поле, що лежть між «Шнурами» і «Над пасікою» - знане в селі як «середні гони». Ще два поля відповідно називаються «Видраниці» і «За могилою». Останнє розташоване біля посадки, де прокладена залізнична колія.
За матеріалами книги Олега Караванського "Моя Красівка"
